Жовтень — десятий місяць року й другий осінній. Його назва в українській мові тісно пов’язана з кольорами природи: саме в цю пору дерева вкриваються золотавим, бурштиновим і жовтогарячим листям.
Слово жовтень походить від прикметника жовтий, який, у свою чергу, веде свій родовід від праслов’янського *žьltъ ‘жовтий, золотистий’. У давніх слов’ян це означало ‘той, що сяє, блищить, має колір сонця’.
Первісне значення місяця — ‘час, коли все жовтіє’ — точно передає природні зміни осені. У цей період дозріває пізній урожай, поля набувають мідного відтінку, а лісові стежки вкриваються килимом жовтого листя. Саме тому жовтень здавна вважався місяцем завершення землеробських робіт і підготовки до зими.
Цікаво, що слово жовтий у багатьох індоєвропейських мовах має споріднені форми: литовське geltonas ‘жовтий’, латиське dzeltens і пруське gelatynan у тому ж значенні, давньоверхньонімецьке galla ‘жовч’, латинські fel, fellis ‘жовчний міхур, жовч’, flāvus ‘золотавий, жовтий’ тощо. Для праіндоєвропейської мови реконструюється корінь *ghel-.
В українських народних говорах назва десятого календарного місяця року подає надзвичайно багату палітру слів, пов’язаних із природними явищами, працею, святами. Серед них:
Жовтень символізує в народному уявленні:
У народному календарі жовтень є часом підбиття підсумків усього господарського року. Головним духовним та побутовим орієнтиром місяця стало свято Покрови Пресвятої Богородиці. У народній свідомості воно символізувало засинання землі. З цього дня починалися весілля («Покрова покриває землю листом, а дівку — вінцем»). Худобу вже не виганяли на пасовища, переводячи на зимове утримання.
Ось народні прислів’я та приказки про жовтень:
Жовтень — це пишний і водночас щемливий карнавал природи, золотий вінець, у якому осінь досягає своєї найвищої краси перед тим, як скинути втомлені шати. У народному світогляді цей місяць сповіщає про остаточне уповільнення життєвих ритмів: земля, щедро віддавши свої дари, тихо готується до відпочинку, а селянські хати наповнюються теплом перших натоплених печей і веселими голосами весільних музик. Ландшафти спалахують янтарними та мідними вогнями дібров, розливаючись під ногами шурхітливими золотавими килимами. У засіках, обважнілих від зрілого зерна й солодких коренеплодів, пахне спокоєм і ситістю, а над спорожнілими полями висне глибоке, прохолодне небо. Це благословенний час затишного споглядання, коли кожен вечір просякнутий домашнім теплом, радістю виконаного обов'язку та тихою, мудрою згодою із вічним засинанням природи.
Отже, жовтень у мовній традиції українців — це не просто календарна назва, а втілення самої суті осені: золотої зрілості року, гармонії кольорів... Це час, коли природа створює свій останній перед зимою шедевр.
Володимир Глущенко, доктор філологічних наук, професор