Постановка проблеми. Аксіомою є твердження, що молодь - це майбутнє держави, суспільства. В процесі становлення, соціалізації молодої людини принципово важливе значення має національно-патріотичне виховання, засобами якого можна зняти, або значною мірою послабити такі наявні в Україні проблеми  як: низький рівень духовності, національної самосвідомості, маргіналізація, дезінтеграція суспільства, міжконфесійна ворожнеча тощо. На причини цих проблем та завдання української влади у зв’язку з ними вказав відомий український філософ Мирослав Попович: «Влада повинна чітко усвідомити, що лише пропаганда національних пріоритетів дасть плідний результат. Ми маємо виборювати свої цінності. Захищати те, що є для нас святим – те, що ми давній народ, який має велику культуру. Перед українською культурою постає завдання надзвичайної складності – долучитися глобалізованого «Ми» й водночас зберегти самобутній життєвий світ, відчуття власного національного «Я» [1, 16].    

       З огляду на це стає зрозумілою потреба наукового аналізу сучасного стану освіти, її ролі в формуванні національної самосвідомості, національної гордості, поваги та любові до України, її народу, культури, історії.        

Мета дослідження. Виходячи із сучасних світових та українських реалій та тенденцій, потреб духовного розвитку суспільства, вирішення гуманітарних проблем, що несуть загрозу національній безпеці України, проаналізувати роль вищої школи в системі національно-патріотичного виховання української молоді.

Як показали  в праці «Національний характер» Віктор Андрущенко та Юрій Руденко - ще Михайло Драгоманов вважав, що українці мають вдосконалювати себе, оволодівати західноєвропейськими науковими, культурними і духовними цінностями, зберігаючи і поглиблюючи свою національну ідентичність. Необхідно «стати твердо з прапором: ні кроку назад, ні для кого й ні для чого», формувати в собі «твердість духа і спини» [19,10].

Вирішення цього завдання  значною мірою може бути забезпечене зусиллями сучасної освіти, одним із головних завдань якої є національне виховання молоді.  

Очевидно є правильною постановка цього питання в Концепції національного виховання, схваленої Всеукраїнською педагогічною радою працівників освіти 30 червня 1994 року в статті 3.3. якої визначено: «Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на цій основі формування особистісних рис громадянина України, які включають у себе національну самосвідомість, розвинену духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Найважливішою громадською рисою особистості є сформованість національної самосвідомості, любові до рідної землі, свого народу, готовності до праці в ім’я України. Формування національної самосвідомості передбачає освоєння молоддю своєї етнічної спільності, національних цінностей (мови, території, культури), відчуття своєї причетності до розбудови національної державності, патріотизм, що сприяє утвердженню власної національної гідності, внутрішньої свободи, гордості за свою землю».

У державній національній програмі «Освіта: Україна ХХІ століття»  визначена головна мета національного виховання – набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистісних рис громадян Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури;  головна спрямованість національної освіти полягає у невіддільності освіти від національного грунту, її органічному поєднанні з національною історією і народними традиціями, збереженні і збагаченні культури українського народу, визнанні освіти важливим інструментом національного розвитку і гармонізації національних відносин[20].

На жаль основні положення Концепції та Національної програми  освіти значною мірою залишаються ще не реалізованими.

Виходячи із сучасних світових тенденцій та українських реалій, потреб духовного розвитку суспільства, вирішення гуманітарних проблем, що несуть загрозу національній безпеці України, виникає потреба вивчити стан сучасної освіти в Україні, виявити, зокрема, потенційні  можливості вищих навчальних закладів у національному вихованні молоді. Для цього корисно прослідкувати особливості національно-патріотичного виховання молоді в інших країнах світу; здійснити аналіз стану національно-патріотичного виховання в системі ВНЗ України; враховуючи результати аналізу та потреби суспільства, запропонувати  шляхи  вдосконалення  системи національно-патріотичного виховання у вищих навчальних закладах  України.

На необхідність активізації національно-патріотичного виховання молоді вказує й сучасний  зарубіжний досвід. Добре відомо, що в провідних країнах світу молодь виховується, насамперед, на національних традиціях державоутворючого народу: англійців, болгар, греків, євреїв, румун, поляків, росіян, литовців, китайців, японців, угорців та інших. Цей процес розпочинається з дитячого віку та знаходить продовження в системі освіти. Так, наприклад, в Росії, Польщі, Литві мовою навчання студентів є, відповідно, російська, польська, литовська. В Законі Республіки Польща «Про вищу освіту» одним із основних завдань вищого навчального закладу визначено: виховання у студентів відповідальності за польську державу, за зміцнення засад демократії та поваги до прав людини, поширення та примноження досягнень науки, національної культури і техніки( в Україні ж у Проекті Закону «Про внесення змін до Закону «Про вищу освіту» сучасна влада пропонує відмінити вимогу щодо формування в студентів патріотизму до України та до української мови). І це за умов коли в світі посилюється процес духовного відродження націй, створення національних держав.

Формування національно-патріотичного світогляду в країнах демократії відбувається одночасно з іншими державними та громадськими заходами фінансово-економічного, політичного, правового, культурологічного,  військового характеру. Більшість країн світу здійснюють активну модернізацію своїх освітніх закладів у відповідності до вимог Болонського процесу, при цьому турбуються про забезпечення робочими місцями молоді, їх матеріальну підтримку. Важливою складовою кращих ВНЗ світу є національно-патріотичне виховання студентів на засадах поваги до національної мови, традиції, культури, історії.

Модернізація вищої освіти в Україні також поступово набуває контурів, що задані Болонським процесом. Останній є відображенням європейської інтеграції, ширше – багатовимірного процесу глобалізації, який визначає структурні зміни в локальних системах вищої освіти.

На сьогодні в Україні під час аналізу як безпосередньо Болонського процесу, так і його наслідків, домінує формальний підхід, коли аналізуються перш за все наслідки трансферту кредитів та взаємне визнання періодів навчання на рівні університетів.

А тому актуальним є питання щодо більш глибокого осмислення проблем входження України в систему Болонської угоди з точки зору світових глобалізаційних процесів та збереження національних інтересів у ньому.

Безумовно, що запровадження в навчальному процесі кредитно-модульно-рейтингової моделі є прогресивною і найдосконалішою на сьогодні світовою навчально-освітньою системою, здатною істотно підвищити рівень і якість навчання студентів, стимулювати у них потребу отримати вищу освіту на рівні європейських стандартів.

Водночас Болонська угода не заперечує, а досвід інших європейських країн підтверджує необхідність врахування в національній системі освіти особливостей національної культури, менталітету, традицій. Крім того, для України надзвичайно важливо враховувати комплекс проблем, що виникли в духовно-гуманітарній сфері суспільства у зв’язку з його реформуванням. Вища освіта, вся система освіти України має великі потенційні можливості щодо вирішення, врегулювання означених вище проблем.

Витоки кризових явищ в духовно-гуманітарній сфері українського суспільства значною мірою слід шукати ще в радянському періоді. В той час масова свідомість формувалася компартійною ідеологією, яка суттєво суперечила інтересам українського народу. В радянський період нівелювалась українська історія, культура, наука, освіта, релігія, загалом духовність українців.

На жаль, в період Незалежності окремі проблеми в духовно-гуманітарному житті залишилися, а деякі – додалися. На думку соціологів до цього призвели такі явища, як: відсутність морального виміру в політиці; девальвація моральних цінностей; ослаблення дії інститутів контролю (судів, правоохоронних органів; деформація мотиваційної поведінки; поширення сублегальних («тіньових») чинників регламентації політичної і господарської діяльності (корупції) [21, 13]. Внаслідок цих та інших причин в Україні проявилися зростання меркантилізму та апатії, приниження ролі науки і культури, зниження можливостей бідних верств суспільства до отримання освіти, доступу до культурних цінностей, до кваліфікованого медичного обслуговування тощо. Не вирішується й така принципова проблема, як національна самоідентифікація українського суспільства. Відсутність стійких структур національної ідентичності в масовій свідомості створює вакуум між населенням і політичною владою [21, 12].

За таких умов одним із найбільш актуальних завдань духовно-гуманітарного розвитку в сучасній Україні є підняття рівня духовно-національної культури українців, їх національно-патріотичної свідомості. Цей аспект духовно-гуманітарного розвитку суспільства надзвичайно важливий в умовах глобалізації, входження системи вищої освіти України в Болонський процес. Формування національно-патріотичної свідомості студентської молоді визначає одну з головних ліній захисту національних інтересів в цьому процесі. Суть справи полягає в тому, що без національно-свідомого, патріотично налаштованого фахівця неможливо не лише підняти, але й зберегти державу. Аналіз реального ставлення національно-патріотичної свідомості української молоді засвідчує її невисокий рівень, що проявляється, зокрема, в таких явищах як нігілістичне відношення до української мови, культури та традицій свого народу, меркантилізм, виїзд за кордон без повернення на Батьківщину тощо.

Як правильно зазначив молодий науковець Кудря М.М. «Без стійкої національної ідентичності, патріотизму, інноваційні групи можуть перетворитися в глобальну «діаспору прогресу», що будуть тяжити до уже сформованих модернізаційних центрів світу на шкоду залишеній Вітчизні, приреченій стати «зоною забуття». Як протидія цьому в країнах старої і нової «периферії» має народитися альтернативна ідея захисної національної ідентичності та етика нового колективного служіння, відповідальної щодо нації громадянської позиції майбутніх фахівців»[22,372].

Одним з найважливіших компонентів культури суспільства, особистості є мова. Сьогодні в Україні є низка проблем, пов’язаних саме з мовною політикою та мовними стратегіями як у навчанні так і в вихованні. Головна з наявних проблем – невиконання положення Закону України «Про вищу освіту», в якому мовою навчання у вишах України визначається державна українська.

Відомо, що для держав Європейської співдружності і нині (як образно висловився Е.Сміт) національна ідентичність залишається природною формою сучасної культурної й політичної спільноти, національна держава – найдоцільнішим і найраціональнішим різновидом політичного об’єднання, а патріотизм – головним засобом досягнення колективної солідарності й процвітання. Українська національна ідентичність пов’язана з почуттями приналежності та співпричетності до України, до її національних інтересів та базових цінностей українського народу. А українська мова є не тільки основою розвитку національної культури і духовності українського народу, але й смисловою засадою національної ідентичності громадян України. Проте в наш час проблема української мови як єдиної державної мови та мови засобів масової інформації є настільки гострою, що постає на рівні національної безпеки держави[23,83].

Проведене Т.С. Воропаєвою дослідження (яке тривало з 20 січня 2005 р. до 20 серпня 2008 р. у всіх регіонах України) дозволило виявити 878 громадян України, які не володіють українською мовою, не розуміють її і не планують її вивчати. Було обстежено 500 респондентів з цієї сукупності (перша група), а також було обстежено 500 осіб, які не є етнічними українцями, але дуже добре володіють українською мовою (друга група). В проведеному досліджені були використані відомі психологічні методики та спеціально розроблений опитувальник. Результати проведеного дослідження показали, що представники першої групи не погоджуються з існуванням незалежної Української держави (83%), не мають вищої освіти (82%), прагнуть відновлення СРСР (80%), не позбавились від радянських стереотипів (78%), відчувають відчуженість від України та її національних інтересів (76%), дивляться переважно російські телеканали (75%), мають високий рівень макіавеллізму (73%), ригідність мислення (70%), низький рівень толерантності (68%), українофобські настанови (56%) тощо. Представникам другої групи не властиві не радянські стереотипи не ригідність мислення, ні макіавеллізм, ні агресивність, ні українофобські стереотипи й настанови. Попередні дослідження, Здійснені Т.С.Воропаєвою свідчать про те, що вивчити українську мову може будь-яка психічно здорова людина у віці від 3 років і старше (найбільш лінгвістично обдарованим людям потрібно для цього від 6 місяців до 1 року, а найменш лінгвістично обдарованим – до 2 років, що найкраще і найшвидше оволодівають українською мовою етнічні білоруси, росіяни, поляки, чехи і словаки. Сплески свідомих устремлінь до вивчення української мови спостерігались у 1990 – 1991, 1996 – 1997, 1999 – 2000 та у 2004 – 2005 роках (останній сплеск був найпотужнішим).

У висновках свого  дослідження Т.С. Воропаєва обґрунтовано стверджує, що: 1) в сучасній Україні відсутнє об’єктивне підґрунтя для запровадження офіційного статусу російської мови, оскільки переважна більшість громадян України спроможна оволодіти українською мовою; 2) у продовж 18 років української незалежності позитивне ставлення до української мови формувалось у громадян швидше спонтанно, хаотично і ситуативно, держава тією сферою практично не займалась, оскільки серйозної підтримки української мови (на кшталт підтримки російської мови в СРСР) не було ні у сфері освіти, ні у сфері культури, ні у сфері науки; 3) Верховна Рада України має працювати над тим, щоб розширити середовище функціонування української мови, щоб забезпечити сприятливі умови для інтеграції представників усіх національних меншин в українське суспільство, а не підривати державний статус України та української мови; 4) урядовці й народні депутати повинні знати, що вже відбулась еволюція національної ідентичності переважної кількості українських громадян, які дійшли до усвідомлення свого українства (етнічного або політичного), і не враховувати це, - значить працювати проти України; 5) необхідно розробити законодавче забезпечення процесів зростання престижу,  соціального статусу та інформаційного потенціалу української мови[23,83-84]. Вбачається, що з висновками та пропозиціями Т.С.Воропаєвої слід погодитись.

Як показують соціологічні дослідження перехід навчальних закладів на державну мову є ще далеко не завершеним – ледь не всюди функціонують навчальні заклади недержавної форми власності з російською мовою, кількість яких останнім часом зростає. Проблеми з впровадженням державної мови в процес навчання та виховання студентської молоді можна вирішити шляхом підвищення її престижу та статусу, виховання національної самосвідомості як у викладачів так і у студентів. У державі має бути створена система неперервної мовної освіти, що забезпечує обов’язкове опанування громадянами України державної мови, можливість знати рідну (національну) і вивчати іноземні мови. Освіта має сприяти формуванню високої мовної культури та мовної компетентності студентів, поваги до державної мови та мов національних меншин України, толерантного ставлення до носіїв різних мов і культур.

Вся система вищої освіти має слугувати формуванню національно-патріотичної свідомості студентів. Особливе значення має наповнення навчальних дисциплін українознавчим змістом. Українознавство має пронизувати, бути присутнім в усіх підручниках, посібниках для учнів, студентів. Українознавство має забезпечити, таким чином, подолання відчуження української науки, освіти, системи виховання від українського національного життя, від конкретної людини [24, 23].

Українознавство, в найбільш широкому розумінні цього поняття, це – дійсно філософія, методологія суспільного розвитку, державотворення, системи освіти, виховання українського народу. І для обґрунтування цього непотрібно будь-яких надзвичайних доказів. Головним із доказів є – без знання та усвідомлення історії, культури, духовності українців не можлива побудова України, як дійсно шанованої у світі незалежної держави.

Як відомо, на сьогодні «Українознавство», як в цілому і Україна, переживають нелегкі часи свого розвитку та сприйняття. І тут не слід ідеалізувати обставини.  В Україні та за її межами є ще багато сил, які явно чи таємно виступають проти її самостійності та духовного національного відродження. Переконливими проявами дії таких сил є, зокрема, важкий стан утвердження української державної мови в суспільстві, наявність міжконфесійних конфліктів тощо.

На сьогодні у багатьох країнах світу в навчальних закладах вивчаються дисципліни про свій рідний край, історію, культуру свого народу. В умовах певної духовно-гуманітарної роз’єднаності українського суспільства «українознавство» – як навчальна дисципліна, як філософія мислення та суспільного розвитку особливо потрібна для молоді, всіх громадян України. А тому, введення «українознавства» як навчальної дисципліни для всіх вищих навчальних закладів України є нагальною потребою.

В умовах Болонського процесу з метою усунення проблем духовно-гуманітарного характеру слід не допустити в системі вищої освіти зменшення кількості та якості й інших гуманітарних дисциплін. Особливо є потреба звернути увагу на стан «філософії» як навчальної дисципліни. Деякі науковці справедливо стверджують, що відбувається фактичне знищення місця філософії у вищій освіті України. Так, на думку професора Касьяна В.І. процес ліквідації філософії здійснюється під прапором: «вдосконалення оволодіння студентством філософськими знаннями шляхом впровадження нових технологій, орієнтування на Західні технології тощо»; «зменшення кількості годин, що відводяться на викладання філософії до недопустимо низького рівня»; «розпорошення та нівелювання світоглядної, методологічної функції філософії» [25, 144-145]. Слід погодитись із зауваженням В.І. Касьяна і про те, що зменшення уваги до гуманітарних дисциплін, зокрема до філософії, деякі можновладці пояснюють входженням України до Болонського процесу, необхідністю прирівняти диплом українських вузів до дипломів західних країн. Це твердження не витримує ніякої критики [25, 144].

Таким чином, з урахуванням сучасних цивілізаційних змін, етнонаціональних процесів, досвіду інших країн, національно-патріотичне виховання молоді в Україні потребує суттєвого вдосконалення. За умов відсутності сформованої титульної української нації як в етнічному так і в політичному аспекті будь-які розмови про формування українців як особистостей полікультурних, інтернаціональних, як «людей світу» тощо є передчасними та шкідливими. Не сформувавши єдину згуртовану політичну націю українців – українська держава приречена на загибель (міжрегіональні, міжконфесійні, мовні, культурологічні суперечності, маргіналізм, низький рівень національної самосвідомості тощо).

Викликає тривогу проблема відносин системи освіти з церквою. Як відомо, згідно Конституції України, церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. В останні роки церква все активніше впливає на державотворчі процеси в Україні, прагне нав’язати релігійний світогляд українській молоді, ввести в систему навчальних закладів вивчення богословських дисциплін. Більшість церков в Україні залежні від іноземних центрів, є антиукраїнськими по своїй суті, а тому не здатні здійснювати національне виховання української молоді. На наш погляд у ВНЗ слід посилити викладання релігієзнавчих дисциплін, але релігієзнавчу освіту не слід ототожнювати з богословською (теологічною). Остання, як і атеїстична, є світоглядно неплюральною, а водночас ще й конфесійно зорієнтованою. Введення богословської освіти буде суперечити принципам світської освіти і може спричинити подальше загострення суперечок і конфліктів на світоглядному й конфесійному рівнях, оскільки у державних школах та університетах навчаються віруючі різних конфесій, а також ті, хто не сприймає релігії взагалі.

Виникає запитання: яке відношення мають зазначені релігійні чинники до системи освіти, зокрема до вищої освіти України? Саме безпосереднє. Від релігійної ситуації в Україні прямо залежить поширення та ефективність сприйняття гуманітарних дисциплін. Звичайно, й гуманітарні дисципліни (філософія, українознавство тощо) мають серйозно враховувати релігійні чинники. Система гуманітарної освіти повинна активно та переконливо показувати дійсну роль релігії та церкви в суспільстві, пропагувати дійсно українські церкви та ті, що щиро підтримують українську державу та її народ.

При визначенні пріоритетів в оцінці гуманітарного та релігійного знання в навчальному процесі слід виходити з того, що саме національні (а не релігійні інтереси певних конфесій, віруючих) є первинними, головними в державній та культурній політиці. Саме такий підхід забезпечить національне відродження, єдність та процвітання суспільства.

Стосовно системи освіти в Україні, зокрема вищої, то відомо, що церква проявляє постійну зацікавленість щодо введення богословських (теологічних) дисциплін у навчальний процес, пояснюючи свої домагання необхідністю підняття рівня духовності української молоді. Але, як показує досвід, посилення релігійних впливів в українському суспільстві не призвело до підвищення духовного рівня молоді. Навпаки, збільшились прояви егоїзму, індивідуалізму, конфесійної, міжетнічної та регіональної роз’єднаності, зневаги до батьків, до суспільного обов’язку, до служби в Збройних Силах тощо. А тому в українській державі має твердо виконуватися вимога Конституції, згідно з якою церква відокремлена від держави і школа від церкви. У вищих навчальних закладах має вивчатися релігієзнавство, що дає повний обсяг наукових, об’єктивно виважених знань про релігію, про різні релігії, про їх місце та роль в системі духовних цінностей суспільства.

Релігієзнавчу освіту не слід ототожнювати або підміняти богословською (теологічною). Остання, як і атеїстична, є світоглядно неплюральною, а водночас ще й конфесійно зорієнтованою. Очевидно, слід підтримати думку фахівців з релігієзнавства Інституту філософії НАН України ім. Г.Сковороди (зокрема, професора А.Колодного), котрий вважає, що організація богословської освіти в системі державних навчальних закладів суперечить принципам світської освіти, відокремлення церкви від держави і державної школи від церкви, спричинить до подальшого загострення суперечок і конфліктів на світоглядному й конфесійному рівнях, оскільки у державних школах та вузах навчаються віруючі різних конфесій, а також ті, хто не сприймає релігії взагалі [26, 219].

Таким чином, релігійно-духовний чинник має враховуватися в системі вищої освіти за умов її трансформації та входження до Болонського процесу. Суттєвим в цьому має бути забезпечення реалізації принципів об’єктивності, науковості, національно-патріотичної спрямованості в поєднанні можливостей релігії, церкви та духовно-гуманітарного виховання студентської молоді України.

Література

1. Філософський словник соціальних термінів / В.П. Андрущенко. – Київ-Харків, 2002. – 670 с.

2. Щепанский Я. Элементарные понятия социологии / Щепанский Я – М.: Прогресс, 1969. – 230 с.

3. Михальченко М.І., Скотна Н.В. Роль освіти в цивілізаційному вихованні молоді/ Вища освіта України як фактор цивілізаційного визначення молоді: Монографія/ [авт..кол.:М.Михальченко(керівник), Т.Андрущенко, О.Бульвінська, М.Лукашевич та ін..] – К.: Педагогічна думка, 2010. – С. 252-277.

4. Спільна ідентичність громадян України: особливості і проблеми становлення// Національна безпека і оборона, №7 (79), 2006. – С. 3-38.

5. Красько С. Схід і Захід України: тенденції міжрегіональної взаємодії в оцінках населення // Українське суспільство – 2003. Соціологічний моніторинг. – К.: Інститут соціології НАН України, 2003.

6. Михальченко М.І. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? – К.: Институт социологии НАНУ, 2001. – 440 с.

7. Михальченко М.І. Лімітроф Європи: випадковість чи доля України// Людина і політика. – 2000. - №3. С. 34.

8. Miller, David. On Nationality. – Oxford, 1997. – P. 162.

9. Ентоні Д. Сміт, Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. Наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – 312 с.

10. Михальченко М.І. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи / М.І. Михальченко – Дрогобич: ВФ «Відродження», 2004. – 488 с.

11. Лук’янець В.С., Соболь О.М. Філософський постмодерн./ Лук’янець В., Соболь О. – К.: Абрис, 1998. – 352 с.

12. Див.: Умберто Эко. «Вечный фашизм»// Литературная газета. – 4 октября 1995 г., № 40 (5571).

13. Див.: Arnason J. Nationalism, Globalistion and Modernity // Theory, Culture and Society. – 1990. – Vol. 7. – № 2, 3.

14. Ігнатьєв В.А. Націософія в дискурсі філософських парадигм / Дис. канд.філос. наук / Ігнатьєв В.– К.: Інститут ВО НАПН України, 2010. – 210 с.

15. Червак Б. Український націоналізм (До питання про ідеологічні засади). – Трускавець, 1993.

16. Сковорода Г. Вірші, пісні, байки, діалоги, трактати, притчі, прозові переклади, листи / Сковорода Г –  К., 1983.

17. Білецька С.П. Проблеми і перспективи національного виховання студентської молоді / Матеріали ІІІ Міжнародного конгресу  «Українська освіта у світовому часопросторі», 21-22 жовтня 2009 р. – К. – С.57-59.

18. Национальная психология. Анализ проблем и противоречий: методика изучения спецкурса. – К., 1990.

19. Андрущенко В., Руденко Ю. Національний характер/ Освіта, 2-9 березня 2011 р. – 12 с.

20. Постанова КМ України від 3 листопада 1993 р. №896 – 93-п: Державна національна програма «Освіта: Україна ХХІ століття»

21. Валевський О.Л., Ішмуратов А.Т. Політичний конфлікт у сучасній Україні: культурні виміри, структура, принципи аналізу / О. Валевський, А.Ішмуратов – К.: Національний інститут стратегічних досліджень, 1997. – 150 с.

22. Кудря М.М. Збереження національної ідентичності в контексті глобалізації/ Вища освіта України – Додаток 4, том І (13) – 2009 р. – Тематичний випуск «Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору». – С. 366-375.

23. Воропаєва Т.С. Українська мова як смислова засада національної ідентичності і проблема реформування вищої освіти в Україні/ Матеріали ІІІ Міжнародного конгресу  «Українська освіта у світовому часопросторі», 21-22 жовтня 2009 р. – К. – С.82-84.

24. Кононенко П.П. Українознавство – наука самопізнання українського народу //  Українознавство. – К.: НДІУ, 2002. - № 1-2. – С. 22-29.

25. Касьян В.І. Сучасний стан філософської освіти: проблеми, перспективи // Філософські проблеми гуманітарних наук. № 10-11.КНУ ім. Тараса Шевченка, 2006. – С.139-143.

26. Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи // Збірн. наук. праць. – Вип.3: Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції “Сучасний стан вищої освіти в Україні: проблеми та перспективи”. – К.: ВЦ “Київський університет”, 2000. – 510 с.

27. Режим доступу: http://li-maup.edu.lviv.ua/index.php?page=20

28. Патріотичне і гуманістичне виховання військової інтелігенції: сутність, взаємозв’язок, стан, проблеми/ Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції. К.- “Просвіта”, 2003. – 289 с.

29. Алєщенко В.І. Імідж Збройних Сил України: теорія і практика формування: монографія / В. Алєщенко – К.: НУОУ, 2010. – 272 с.

30. Попович М.В. Роль філософії у духовному розвитку людства. / Збірник наукових праць (Матеріали ІІІ Міжнародної науково-теоретичної конференції «Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності», 19-20 травня 2011 р.) / М. Попович – Житомир, Видавництво ЖДУ ім.І.Франка, 2011 – С.10-16.

В.Ф. Баранівський, доктор філософських наук, професор

Надруковано: Збірник наук.статей КМУ й Інституту соціальної та політичної психології НАПН України. Серія: «Психологічні науки: проблеми і здобутки». Дод.2 до №3, том VII(32), - 2011.- С.21-27

На головну